top of page

«Навчити дітей бути українцями»: як біженці в Чехії отримують освіту і з якими проблемами стикаються

Юлія Бондар

В українських школах у Празі викладають чеську мову

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну понад 8 мільйонів українців виїхали з території України, фіксує Управління верховного комісара ООН у справах біженців. Чехія прийняла майже пів мільйона людей, скільки серед них дітей – даних немає.


Однак діти є. Більшість з них виїхали з батьками ще минулоріч на початку березня, під час навчального року, в країну, мову якої не знають. Частина з них повернулася в Україну для навчання. Дітей, які лишилися в Чехії – влаштували у тамтешні школи.


Однак, як з’ясувало Радіо Свобода, є й ті, кому місця за шкільною партою не вистачило. А на українські школи за кордоном бюджету в Україні не передбачено. Як в таких умовах навчаються українські діти, що вимушено покинули дім?


Початок повномасштабної війни і наплив людей


Подвір'я школи Святого Августина на околиці Праги. Школу тут у 2009 році заснував іспанський священник Хуан Провечо. У приміщенні розмістив вітражі зі Святим Августином, а девізом закладу став його вислів: «Обов'язок навчати є наслідком любові до людей; обов'язок навчатися є результатом любові до істини».


Серед купи підлітків на шкільному подвір’ї жінка, що йде, обіймає за плечі дівчину років 12. Обидві посміхаються. За мить дівчинка щезає в коридорах. Жінку, що супроводжувала дитину, звати Оксана Бреславська, вона засновниця школи для українців, яким не вистачило місця у чеських школах, і спілки «Дітям України».


Усе почалося 5 березня 2022 року – через кілька днів після початку повномасштабної війни до Чехії почали приїжджати автобуси біженців з дітьми. Тоді для них відкрили один центр – ситуативний – де жінки на руках з малюками стояли у черзі по шість годин, щоб отримати візу, страхування та житло.


«Це була катастрофа. Усі там ночували, це затримувало процес. Тоді я і моя донька, Наталія, організували дитячий куток, де можна було залишити дітей на кілька годин, поки триває оформлення документів. Потім цим зайнявся Міжнародний комітет Червоного Хреста, а ми відійшли», – згадує Оксана Бреславська.

Тоді ж жінки подумали: а що буде далі з цими дітьми? Майже кінець навчального року, незнання чеської мови та різний вік дітей.


«Навіть не йшлося про навчання як про соціалізацію. Перші тижні діти взагалі не могли спілкуватися між собою, доторкнутися до дитини не можна було – боялися кожного звуку. І я бачила, як ті очі з часом засвічуються, почали розігруватися, розмовляти», – згадує Бреславська.


Сама Оксана Бреславська не освітянка, тому не називає себе директоркою школи. 26 років живе в Празі, до повномасштабної війни працювала в поліції для мігрантів та допомагала чоловіку із будівельним бізнесом.


Освітою українських дітей у Празі, каже, почала опікуватися через любов до них.


Я не можу назвати себе директоркою, я більше мама для цих дітей. Оксана Бреславська

«Це мені боліло найбільше. Я плакала вдома, а донька каже: «Ну, ще місяць поплачемо, але що робити будемо?» Це мене повернуло до життя. Але я не можу назвати себе директоркою, я більше мама для цих дітей, я і поводжуся з ними, як зі своїми дітьми. Стараємося створити їм умови, щоб вони були спокійними і розуміли, що у безпеці», – говорить Бреславська.


«Українські діти мають навчатися в чеських школах»


Спочатку дітей навчали там, де дадуть приміщення. Тоді деякі класи поєднували – перший і другий, третій і четвертий навчалися разом, адже передовсім йшлося не про навчання. Головне, щоб діти не забули те, що вже знають.


Так імпровізована школа працювала до літа. Потім Оксана організувала кілька таборів, але всі чекали рішення від чеського уряду – що робити з українськими дітьми. У вересні він вирішив, що всі мають навчатися у чеських школах.


«Ми подумали, що з таким рішенням всіх мають взяти до чеських класів. Але місця не вистачило. У Празі ця проблема не нова – школи переповнені», – каже Бреславська.


Спершу відкрили 1-4 класи, потім додали 5-й, у листопаді доєднали 6-8 класи. Зараз у школі навчаються лише діти, яким не вистачило місця у чеських школах – разом їх 96.


Приміщення для школи надають безкоштовно в інших школах або церкві. Дітей навчають українською мовою 11 вчительок-біженок; ще одна давно живе в Чехії, тому викладає й чеську мову.


Окрім навчальної програми, в план додали заходи для соціалізації: водять в музеї, на вистави, кілька разів були на концертах українських зірок, їздили в гори висаджувати дерева та ходили в аквапарк.


«Стараюсь їх згуртувати, щоб вони допомагали одне одному, навчити співчуття. Це важливіше за знання. Також робимо так, щоб вони були ближче до України, щоб хоч трохи доторкнулися до культури. Проводимо різні заняття, нагадуючи про те, що і чому відбувається. У грудні робили окопні свічки, малювали малюнки та писали листи на фронт», – каже Оксана Бреславська.


«Мені подобається, але це не моє життя»: що кажуть діти?


14-річна Маріам виїхала з Києва 6 березня, коли біля її будинку підірвали телевежу. «Проїжджали перевернуті машини, шини всюди, неприємно було бачити, що в твоєму місті таке. Перші дні я взагалі казала: «Ви що, яка війна?». Коли вирішили виїжджати, спочатку раділа, бо в Києві було дуже страшно. А коли зрозуміла, що покидаємо дім, була в шоці, розуміла, що моє нормальне життя закінчилося», – каже Маріам.

Дівчина разом з мамою, братом і сестрою приїхали в Чехію до дядька. Маріам подобається країна, але вона хоче повернутися в Україну.


«Це не моє життя. Сумую за спортом – гімнастикою, за друзями та тренером. До того ж складно через іншу мову», – говорить дівчина.


Попри це Маріам комфортно навчатися – через колектив. У школу вона пішла лише в грудні, але вже подружилася з усіма українськими учнями.


Коли 12-річна Ліза говорить про Одесу, відводить мокрі очі. Звідти до Праги вона виїхала разом із мамою. Дівчина нещодавно відвідувала Україну і мала змогу кілька днів погуляти з батьками біля моря в рідному місті.


«Ми вже тричі були в Одесі, і я дуже хочу повернутися. Коли бачиш своє рідне місто, гуляєш по улюблених місцях, починаєш від цього плакати», – розповідає дівчина.


Ліза навчається у двох школах: дистанційно – в українській, та у закладі Оксани Бреславської – щоб краще розуміти матеріал.


«Якби не ходила на заняття в школу Святого Августина, хімію так би і не зрозуміла, не вивчила би всі ці елементи. Поєднувати дві школи складно, але маємо навчатися і в офіційній школі. Уроки в Чехії якраз, щоб я зрозуміла матеріал і змогла написати контрольну», – каже Ліза.


Зараз школа викладає всі предмети, як у звичайній школі. Зранку в школі Св. Августина навчаються чеські діти, в обід на зміну приходять українські. Також мають уроки з чеської та театралізовані заняття з англійської мови, на яких ставлять вистави, і танці.


Працює і психолог – щоб атмосфера школи допомогла дітям пережити травматичні спогади.


«Я нещодавно повернулася з України і зрозуміла, що тим, хто там залишився, в деякому аспекті легше. Діти без болю не можуть розповідати про свої спогади, а ті, хто залишився, змирилися і зжилися. Тобто діти вже звикли до того, що відбувається. Вони перекрили той страх. А ці, що приїхали, досі мають цю пам’ять», – каже Оксана Бреславська.


Проблема із фінансуванням, бо втомилися


Однак є проблема з фінансуванням. Міжнародна гуманітарна організація «Людина в біді» допомогла оплатити зарплати вчителів на листопад-грудень, які намагаються тримати на середньому рівні зарплат Чехії – 25 тисяч крон (40 тисяч гривень). Інше фінансування відбувається з власних коштів родини Бреславської та донорів.


«Зараз від донорів надійшло 96 тисяч крон. Виплатимо зарплати і залишаємося без грошей. Як буде далі – зараз видзвонюю, пишу, прошу про допомогу, але відповіді невтішні, бо вже втомилися. Якщо минулого року нам самі дзвонили, зараз відмовляються. Чеське міністерство освіти допомогти теж не може, бо ми не їхні», – каже Бреславська.


Жінка каже, що нині ситуація виглядає так: планує довчити дітей до кінця навчального року, бо «я їм пообіцяла».


Радіо Свобода надіслало запит в Міністерство освіти і науки України про те, як держава фінансує і допомагає з навчанням українським дітям за кордоном. МОН повідомило, що бюджет України не передбачає виплати на освіту дітям, які навчаються за межами держави.


Проте міністерство пропонує кілька варіантів:

  • Дистанційне навчання – у тому ж закладі освіти, де до виїзду навчалася дитина, або в іншому українському;

  • Домашнє (сімейне) навчання, де за опанування програми відповідають батьки, а дитина після навчального року проходить оцінювання в школі;

  • Екстерне навчання в Міжнародній українській школі за індивідуальним планом – учні самостійно опановують програму за консультування вчителів, а в школі проходять атестацію;

  • Організації або недільні школи, що навчають за державними стандартами та освітніми програмами України.

Міжнародна українська школа працює в 11 країнах, це: Іспанія, Італія, Туреччина, Молдова, Португалія, Франція, Бельгія, Польща, Австрія, Литва та Чехія.

Станом на лютий 2023 року за такою системою навчаються 4200 українських дітей.


«Де гарантія, що вони захочуть повернутися в країну?»


«Що далі? Як бути далі з навчанням українською мовою? Багато дітей не хочуть навчатися чеською, багато мріють повернутися в Україну, навіть пишуть мені СМС про це. До того ж у чеських школах їх приймають на рік пізніше, вони збиваються із програми, і коли повертаються в Україну, їм важко відповідати рівню знань своїх однокласників», – ділиться Оксана Бреславська.


Багато дітей мріють повернутися в Україну. Оксана Бреславська

Вона вважає, що рішення уряду про обов’язкове навчання у чеській школі для українських дітей шкодить як українцям, так і чехам. Адже українські діти не розуміють мову, а тому гальмується процес навчання для всіх.


«Є школи, які відмовляли дітям вже після реєстрації, тому що вчителі старшого віку не справлялися з тим, що у класі їх хтось не розуміє. Плюс у дітей бувають різні психологічні проблеми. Окрім того, що у дітей стрес через війну, для них ще й стрес опинитися в середовищі, де їх ніхто не розуміє», – додає Наталія Ящук, вчителька чеської мови.


Тому українські класи допомагають дітям залишатися між однолітками з Батьківщини, соціалізуватися, перебувати у безпечному середовищі, де вони розуміють один одного. Крім того, це підтримка і батькам – вони можуть працювати, поки діти у школі.


Однак через те, що школа Бреславської офіційно не є навчальним закладом, офіційно дітей оформлюють у тернопільських школах, де видають атестати та переводять у класи.


«Ми маємо дозвіл навчати, проводити курси та позашкільне навчання, але ми не є школою. І виставити оцінки офіційно і перевести в наступний клас не можемо. Так що всі діти, які у нас навчаються, офіційно оформлені в Україні», – каже Бреславська.


Тож жінка намагається створити офіційну українську школу в Чехії, яка дала б можливість дітям не забути про Україну і яка зможе спонукати їх повернутися в Україну після війни.


«Якщо вони звикнуть тут, навчаться мови, батьки влаштуються на роботу, знайдуть друзів, де гарантія, що вони захочуть повернутися в країну, яка буде тільки відбудовуватися? І ми втратимо молодь, які закінчать тут школу і залишаться. І цього я боюсь найбільше – що чекає Україну через п’ять років, якщо ця молодь не повернеться», – каже Бреславська.


Джерело: radiosvoboda.org.



24 перегляди

Comments


bottom of page